Кредитні спори

Вагомою часткою справ по стягненню боргу є справи, що випливають з кредитних відносин.

Стійке економічне зростання середини двохтисячних років було поштовхом для активного розвитку споживчого кредитування. Майже кожен міг взяти в кредит як недорогу так і вартісну річ. В більшості випадків кредити брали в іноземній валюті, оскільки це дозволяло сплачувати менш високу процентну ставку за користування кредитом.

Світова економічна криза мала наслідком швидке зростання курсів іноземних валют до гривні, підвищення рівня безробіття, в деяких випадках і зниження заробітної плати найманих працівників.

Як наслідок, більшість кредиторів не мали можливості своєчасно та в повному обсязі сплачувати щомісячні платежі по кредитам та їх заборгованість поступово зростала через застосування до них штрафних санкцій, нарахування пені за прострочення сплати кредитів.

Згодом така ситуація призвела до чисельних позовів до суду про стягнення штрафів та заборгованості по кредиту, яка через недосконалість законодавства та «дикі» умови кредитних договорів іноді була в декілька разів більша від суми одержаних в кредит коштів, і як наслідок, арешт майна боржника яке було передано в заставу (іпотеку),а іноді й іншого майна (житла, земельних ділянок, автомобілів тощо), і реалізацію його за безцінь через систему прилюдних торгів.

Арешт та реалізація заставного майна не були б таким страшними, якби це вирішувало проблемну заборгованості, але в більшості випадків після арешту та реалізації заставного (іпотечного) майна – у кредитора залишався, ще великий неоплачений борг перед кредитодавцем.

Саме в цей час стрімко почала зростати судова практика щодо проблемних кредитних заборгованостей, але враховуючи недоліки законодавства (наприклад – договірна підсудність, право на збільшення процентної ставки по кредиту в односторонньому порядку тощо) – кредитору в більшості випадків були незахищеними перед великими фінансовими установами та іноді отримували несправедливі та незаконні рішення про стягнення з них боргу.

30 березня 2012 року пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) за результатами узагальнення практики розгляду відповідних спорів прийняв постанову № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

За оцінками суддів, розгляд зазначеної категорії справ займає перше місце серед усіх спорів, що розглядаються судами України. Тому не випадково постанова пленуму ВССУ № 5 покликана усунути неоднозначну судову практику у цій сфері.

Важливим є те, що Пленум ВССУ в аналізованому документі врахував більшість зауважень і пропозицій банківської спільноти, зокрема Незалежної асоціації банків України (далі – НАБУ), і рекомендував судам для забезпечення правильного й однакового застосування ними законодавства, що регулює кредитні правовідносини, такі актуальні для врахування у спорах за участю банків роз’яснення:

Щоб не обтяжувати читачів юридичною термінологією та сипати переліком назв законів, інших підзаконних актів зупинимося на найбільш вагомих висновках вищої судової інстанції, яка розставила крапки у судових тяжбах між банками та позичальниками – фізичними особами.

По-перше, своєю постановою пленум ВССУ поклав край спорам з питань про валютні кредити. Не можуть бути визнані недійсними договори про видачу кредиту в іноземній валюті через відсутність у банку індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій (пункти 10 і 11). Суд може задовольнити вимогу банку про стягнення боргу в іноземній валюті (п. 12).

По-друге, ВССУ виключив можливість розірвання кредитних договорів через світову фінансову кризу (п. 15) або зростання/коливання курсу іноземної валюти (п. 16).

По-третє, постановою також обмежено недобросовісних позичальників та їх поручителів визнавати договори поруки недійсними через незадовільний стан позичальника; роз’яснено, що чинне законодавство не зобов’язує банки інформувати поручителів про фінансовий та/або інший стан позичальника (п. 19), не передбачає обов’язку кредитора чи поручителя одержувати згоду позичальника на укладення договору поруки (п. 20).  Майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Застава або іпотека та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку, не застосовуються до майнового поручителя (п. 23).

По-четверте, ВССУ розглянув процедури звернення стягнення на предмет застави/іпотеки і визначив, що предметом іпотеки може виступати як нерухоме майно (зокрема, якщо його будівництво ще не завершено), так і майнові права на нерухоме майно, які можуть бути відчужені іпотекодавцем і на які може бути звернено стягнення (п. 35). При цьому у разі звернення стягнення на будівлю (споруду) чи об’єкт незавершеного будівництва за наведених вище умов підлягає звернення стягнення й на земельну ділянку, на якій розташовано об’єкт нерухомості (п. 40).

Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред’явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена (п. 9);

Суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення (п. 43).

По-п’яте, крім того, ВССУ надав судам такі важливі   роз’яснення :

Не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК України зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір  (п. 28).

Право кредитора вимагати від позичальника дострокового повернення частини кредиту, що залишилась не повернутою, є самостійним та його реалізація не пов’язана з необхідністю  пред’явлення кредитором  вимог про розірвання кредитного договору (п. 29).

У випадку коли окрема будівля не перебуває у спільній власності та зареєстрована під одним інвентарним номером у складі інших будівель, що належали іпотекодавцю, Закон України «Про іпотеку» не вимагає виділення такої будівлі в натурі для укладення договору іпотеки (п. 35).

Виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику  (п. 45).

Третейські суди мають право розглядати спори за позовами кредиторів до споживачів, які виникають із кредитних договорів (п. 3).

У разі пред’явлення позову про захист прав споживачів відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» у заяві має бути викладено, яке саме право споживача порушено; коли і в чому це виявилося; способи захисту, яких суд може вжити, тощо ( п. 3).

Разом з тим окремі положення Постанови видаються нам суперечливими або недостатньо обґрунтованими.

Так, у п. 33 Постанови зазначено, що порука – це особисте зобов’язання, тому у разі смерті поручителя спадкоємці поручителя не є солідарними боржниками за кредитним договором. Вважаємо, що законодавство, на яке зроблено посилання у цьому пункті постанови пленуму, не містить підстав для подібного висновку.

У п. 39 постанови є  висновок про те, що  звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) здійснюється лише за рішенням суду, якщо для укладення такого договору щодо майна фізичної особи вимагалось отримання згоди чи дозволу іншої особи чи органу. Проте згідно із Законами України «Про забезпечення вимог кредиторів
та реєстрацію» та «Про іпотеку»  заставодержатель (іпотекодержатель) має право звернути стягнення на предмет іпотеки чи застави у досудовому порядку незалежно від того чи вимагалось для укладання договору іпотеки (застави) отримання згоди чи дозволу іншої особи або органу.

При вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, – зазначено у пункті 41 постанови, – суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, якщо допущене боржником або іпотекодавцем (за умови, що останній є відмінним від боржника), порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. У постанові немає посилань на законодавство, з якого випливає такий висновок.

Також, Верховний суд (ВСУ) у своїм рішенням захистив роздрібних позичальників від банкірів, які намагаються стягнути кредити, термін позовної давності яких минув. Під час судового розгляду про стягнення заборгованості за споживчими кредитами ВСУ зробив правовий висновок  підтвердивши, що п. 7 ч. 11 ст. 11 закону “Про захист прав споживачів” забороняє банку в позасудовому порядку вимагати повернення позики, термін давності якої минув. Суть рішення ВСУ в тому, що у випадку закінчення терміну позовної давності кредитор не може звернутися до позичальника з вимогою повернути споживчий кредит. Якщо кредитор все ж звертається з такою вимогою поза терміном позовної давності, в тому числі й у судовому порядку, суд зобов’язаний вказати на незаконність його вимог.

Ще важливою є правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 19.03.2014 №6-20цс14. Дана правова позиція полягає у тому, що позовна давність щодо кредитних коштів і процентів, повернення яких визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Якщо у Вас виникла потреба захистити свої порушені права в суді, і ви вирішили готувати стратегію захисту, відповідні документи, які б підтверджували Вашу позицію самостійно, ознайомтесь з практикою судових рішень стосовно кредитних спорів, адже це допоможе уникнути багатьох перешкод на шляху захисту своїх прав.

Або, з метою економії власного часу та підвищення шансів вдало захистити свої порушені права, рекомендуємо Вам звернутися до спеціалістів, якими буде якісно надано вам як юридичну консультацію, так і практичну допомогу у формі повного супроводу у кредитній справі.